Роби, що можеш, допомагай як умієш

Знаю, багато хто з вас зараз знаходиться у більш-менш безпечному місті, і мучить себе думками про те, що не відстрілює зараз русню, і робить не так багато як хотілося б, і допомагає недостатньо добре. Це відчуття, яке роз’їдає зсередини, називається синдромом “провини вцілілого”, і те, що ви його відчуваєте, це нормально.

Але усі люди різні, і не всі можуть тримати фронт з автоматами. У когось є малолітні діти або хворі батьки. Хтось вдома за комп’ютером буде в 100500 разів кориснішим ніж в окопі. Хтось лікує людей, хтось розвозить продукти, а хтось як психолог допомагає дітям. 

Врешті-решт, якби не ті люди, які зараз з усіх сил допомагають ЗСУ, біженцям і волонтерам усіма можливими способами, армія здалася б уже в перші дні війни, бо банально не було б що їсти і в що вдягтися.

Воювати мають підготовлені люди, а пересічна більшість на інструкцію до Джавеліну буде дивитися як шаман з Амазонії на приладову панель космічного корабля SpaceX. Від непідготовленої їб@нашки зі зброєю, яка плутається під ногами, шкоди своїм може бути не менше, ніж від тієї ж русні. 

Тому залиште цю справу тим, хто вміє робити її краще за вас. А самі допомагайте чим можете, і робіть те, що найкраще вмієте. Допомога фінансами і волонтерством, інформаційні атаки на русню, розміщення в себе вдома біженців, залучення закордонних друзів – робіть все те, що можете, і прийміть те, що усі ми робимо достатньо.

Усім важко, і боятися це нормально. Не нормально – нічого не робити, коли боїшся.

Тому відставити скиглити, і нульова толерантність до паніки. Виконуйте ті зобов’язання, які можете, допомагайте тим, хто втратив роботу і житло, робіть усе, на що вистачає сил.

Війна може затягнутися надовго, тому не можна опускати руки, звільнятися з роботи (в кого вона ще є) і забиватися у відчаї в кут в надії перечекати. Достатньо просто щось робити кожен день, думати головою і холодним розумом. 

Тоді ми обовязково переможемо у цій війні.

І побачимося вже після перемоги, на відбудові наших дивовижних міст 🇺🇦❤️