Стівен Кінг — “Долорес Клейборн”. Бути людиною — то робити вибір
Спочатку цей роман Кінга мені не дуже зайшов, перш за все через переклад, у якому перекладач від КСД явно перегнув палицю, включаючи в мову головної героїні занадто багато (як на мене) діалектизмів і говірки.
Я це все без проблем розумію і знаю, але навряд чи це скажеш навіть про мого сина, якщо він раптом надумає прочитати історію Долорес Клейборн через якийсь десяток років після того, як я пишу цю рецензію.
Але все це штука особиста, декому, навпаки, сподобалося, бо як висловився один з коментарів – “не могла неосвічена сільська жінка розмовляти правильною літературною мовою”.
Тому окей, цей момент оминемо. Як я вже писав – сприйняття, це штука особиста.
Коли Віра Донован, одна з найбагатших і найнепривітніших мешканок острова Літл-Тол у штаті Мен, раптово помирає, підозра одразу ж падає на її економку і доглядальницю Долорес Клейборн.
Долорес не вперше стикається з такою недовірою. Місцеві пліткарі звинувачують її у вбивстві власного чоловіка багато років тому. Тоді він загадково загинув під час сонячного затемнення. Тож чи не забагато випадкових смертей на одну людину?
Долорес Клейборн починає говорити. Це її натхненна, інтимна та болісна сповідь про найтемніші таємниці, приховані в минулому. У які б шторми її не кидало життя, вона завжди була готова захистити того, кого любить. За будь-яку ціну.
“Долорес Клейборн” – ніби і невеликий (особливо по міркам Кінга) роман, але він якийсь, так би мовити, “тягучий”. Що й не дивно, адже в цій історії перед вами пройде, у буквальному сенсі, все життя головної героїні.
Непросте життя. З реалістичним зображенням того, яким воно було у середині минулого століття, у віддаленій місцині, і в не обтяженому емпатією соціальному середовищі.
А життя тоді важко було назвати легкою прогулянкою для будь-кого.
Не кажучи вже про жінку, чоловіка якої точно не назвеш надійною опорою і взірцем того, яким мав би бути голова сім’ї.
Це історія через призму сприйняття світу однією людиною, без екшну і без “вселенського Зла”, без детально прописаних персонажів і світу, і навіть сама книжка не розділена на чіткі глави і частини.
Вона йде суцільним полотном, а за рахунок емоцій Долорес – відчувається атмосферною і живою, повільно розкручуючись, все глибше западаючи в душу, коли книжка наближається до завершення.
“Долорес Клейборн” – це роман про злочин і кару, про те, як багато всього може бути сховано від чужих очей, і наскільки важливими є наші емоції і взаємини з іншими людьми.
Особливо – по-справжньому дорогими нам людьми.
Бо саме ці почуття і є тими фарбами, якими реальність розфарбовує чорно-біле полотно нашого життя, роблячи його яскравим і сповненим сенсами.
Дуже особистий, сповнений деталями і просочений емоціями, сильний роман. Нетиповий для Кінга, але в літературному плані – один з найкращих у Майстра.
Цитати з книжки
• Ні небі, ні на землі нема такої сили, яка би не дала людям думати найгірше, коли їм так хочеться.
• Деколи ми мусимо бути строгими, щоб робити добро, — як лікарі, які щеплюють дітей, навіть як знають, що дитина буде ревіти й не зрозуміє того.
• Мені би до чорта більше хтілось чути, як вона сміється, аніж плаче, але я була готова брати, що дають.
• — Інколи, щоб вижити, доводиться бути гоноровою сукою, — каже вона. — Іноді бути сукою — єдине, що жінці лишається.
• І ше я шо зрозуміла — той один цілунок ніц не змінив. Цілуватися хто хоч’ може, якшо так подумати. Цілунком Юда Іскаріот видав римлянам Христа.
• Вона кивнула, але очі від мене не відводила. Тогди вони в неї були сині й темніші, ніж я колись виділа, — кольору океану відразу за шквальною лінією.
• З такими хлопами, як Маколіф, легше мати діло, як вони злі, бо такі, як він, звикли зберігати спокій тогди, як інші навколо них його втрачають.
• Мені шістдесят пʼять, і десь пʼятдесят із тих років я знаю, що бути людиною — то робити вибір, а потому платити рахунки, як вони приходять. Деякі вибори страшенно паршиві, але то не значить, шо людина може просто так їх лишити й піти.
• Бувають часи в людськім житті, де нема дійсних хвилин, того їх не можна полічити.
• Ви ж, певно, примічали, що як шось одно йде зле, то всьо решта так само летить до дідька?
• Час — то також протока, знаєте, як та, шо між островами й материком, але єдиний пором, шо її перетинає, — то памʼять, і вона як корабель-привид — якшо хочеш, шоби вона пропала, з часом так і буде.
—
Сподобалася стаття? Підписуйся на мій канал в Telegram!
