Ніл Гейман – “Американські боги”. Хто ми такі, коли у нас ніхто не вірить?
Ніл Гейман у мене завжди стійко асоціювався саме з дитячою і підлітковою літературою. Доробок автора, як виявилося, у цьому жанрі справді достойний. Але згодом я почав цікавитися його творчістю більше, і цей письменник тепер став для мене прикладом справді хорошого фентезі, яке можна рекомендувати людям у будь-якому віці.
Три роки в мене лежав на полиці роман “Американські боги”, поки я нарешті до нього добрався. І неповних три тижні, з перервами, пішло на те, щоб я завершив читати цю майже 700-сторінкову історію. Химерну в цілому, і доволі реалістичну місцями. Десь глибоку і двозначну, а десь просту і з широкими мазками по поверхні.
В основі книги лежить шикарна ідея! Кожен народ, прибуваючи в Америку, приносив із собою своїх Богів. Поклонявся їм, приносив їм жертви, живив їх своєю вірою. Але потім віра слабла, а разом з нею втрачали свою силу і Боги, перетворюючись на бліду подобу себе колишніх.
Бо ця земля не приймає богів.
Сам автор у анотації написав, що цей його роман або люблять, або ненавидять — тих хто посередині немає. Я явно впевнено відношу себе до перших. Мені історія зайшла.
Так, місцями реалізація явно не дотягує до масштабу задуму. Десь не вистачає живих емоцій, десь вчинки героїв нагадують сюжет якогось епатажного серіалу, а десь хороші ідеї не знаходять достойного продовження, і в цілому, таких моментів тут багато.
Але в цілому, мені це поєднання міського фентезі з постмодернізмом подарувало немало приємних вечорів. Чудовий зразок нестандартної сучасної фантастики.
“Американські боги” – трохи ліричний, трохи іронічний, дещо філософський, і безумовно вартий уваги роман, який я із задоволенням збережу у себе на книжковій полиці.
** Цитати з книжки **
• Не йдеться про те, як воно є насправді. Йдеться про те, що вважають справжнім люди. Все уявне, як не крути. І лише тому важливе. Люди воюють тільки за уявні речі.
• Якби чужий біль і втрати ранили нас, то зробили б нас каліками або святими. Але здебільшого вони нас не ранять. Ми не можемо собі цього дозволити.
• Канзас був понурою сірою землею самотніх хмар, порожніх вікон і загублених сердець.
• Певно, не так просто це визнати, але горе і радість – немов молоко і печиво. Настільки добре вони пасують одне одному.
– Мене задовбали таємниці.
– Правда? А мені здається, що вони додають смаку, як сіль добрій страві. Без них світ прісний.
• Ми далеко не завжди пам’ятаємо про ті речі, які не роблять нам честі.
• Я не боюся темряви. Я боюся тих, хто в ній.
• Місто без книжкової крамниці і не місто зовсім, якщо хочете знати мою думку.
• Біблія пише тільки про одну людину, якій Ісус пообіцяв зарезервувати місце в Раю. Не Петрові, не Павлові. Жодному з апостолів чи святих. Ні, то був злодій, якого засудили до страти. Тому ніколи не кивай на чуваків у камерах смертників. Цілком можливо, вони знають щось таке, чого не знаєш ти.
Людські життя – як сніжинки: кожне з неповторними деталями, що складаються у знайомі візерунки, але у підсумку схожі між собою як горошини.
• У будиночку пахло пилом і вогкістю і чимось смутно солодким, ніби тут мешкали примари давно мертвого печива.
• Мені більше подобається бути людиною, ніж богом. Нам не треба, щоб у нас вірили. Ми просто собі якось перебиваємось. І так і існуємо.
—
Сподобалася стаття? Підписуйся на мій канал в Telegram!
